40 ударів Чорнобильського дзвону: біль, що не стихає крізь десятиліття
26 квітня у Білій Церкві біля пам’ятного знаку «Чорнобильський дзвін» відбувся мітинг жалоби та пам’яті з нагоди 40-х роковин аварії на ЧАЕС.
Рівно 40 років тому, в 1986 році, о 1.40 ночі на Четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції сталася катастрофа, яка з острахом сколихнула всю планету. Із руїн реактора вирвався стовп зловісного вогню, пари, уламки труб, палаючих шматків графіту.
Стрімко, як фантастична ракета, він піднявся в небо, освітлюючи корпуси атомної станції, річку з верболозами і завмер на висоті півтора кілометри…
У ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи брали участь 600 тисяч чоловік, з них 356 тисяч – українці, 5 тисяч з яких – білоцерківці.
Чорнобиль нагадав цілому світу, що в самому серці Європи живе великий народ, який ціною життя своїх найкращих синів і дочок захистив світ від радіаційного знищення.
Скільки б не минуло років, чорний біль нашої землі - «Чорнобиль» завжди полум’янітиме чорним вогнищем скорботи.
До присутніх на заході білоцерківців, ліквідаторів та родин ліквідаторі звернувся секретар Білоцерківської міської ради Володимир Вовкотруб:
«40 років тому сталася найбільша техногенна катастрофа в історії нашої держави і, мабуть, світу. Білоцерківці, як і тисячі людей, першими взяли участь у ліквідації цих наслідків. Біла Церква стала прихистком для родин, які відселялися з Чорнобильської зони. Фактично, ці родини «з нуля» почали життя в нашій громаді. Важко сказати, які були б наслідки, якби не героїчні дії ліквідаторів. Важко уявити, які б були масштаби цієї катастрофи. Сьогодні, мабуть, кожна родина стикається з наслідками цієї катастрофи, і Україна – одна з країн, де найбільша кількість онкологічних захворювань. Катастрофа сталася через гегемонічні дії тодішніх керівників радянського союзу. Але, на превеликий жаль, з цього не робляться ніякі висновки. Сьогодні рф, окупувавши Запорізьку атомну електростанцію, наносячи удари по Чорнобильській атомній електростанції, шантажує весь світ. Сьогодні навіть погода проливає сльози за людьми, імена яких закарбовані в історії і які зробили героїчний подвиг. Ми вдячні їм і будемо завжди пам’ятати. На території нашої громади проживає 1869 ліквідаторів 6830 людей, які мають 1 та 2 групу інвалідності, пов’язаної з аварією на ЧАЕС. Тому дякую всім, хто підтримує одне одного. Вічна шана тим, кого з нами немає».
Володимир Вовкотруб вручив лист-подяку Верховної Ради України Галині Фуголь – за активну громадську позицію, захист прав постраждалих громадян та особистий внесок у ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС.
Ліквідатор І-ї категорії Григорій Тіга під час заходу виступив із віршем про Чорнобильську катастрофу.
За Міжнародною шкалою оцінки, Чорнобильська катастрофа кваліфікується як аварія сьомого – найвищого рівня. Земля була тільки на один крок від того, щоб катастрофа стала реально вселенською, якби у вогнище палаючого ядерного кратера не кинулися ліквідатори аварії, жертвуючи собою, щоб скувати масштаби катастрофи.
Цього дня ми низько вклоняємося ліквідаторам за наше врятоване життя, за мужність і славу, за подвиг. Рятуючи тоді рідну землю, вони насправді зберегли весь світ від радіоактивної загрози.
Вони боролися з руйнівними наслідками «мирного атома» на радіоактивних прострілах «Розвалу». Хтось із них кинувся у вогонь ядерного вибуху, щоб погасити його своїм серцем. Хтось глушив сусідній реактор та рятував від нового вибуху. Вони заглушили «Розвал» і збудували «Саркофаг».
«Якщо не я, то хто ж?» - говорили вони своїм близьким і йшли до Гарячої Зони Чорнобиля. Вони були справжніми! Вони стояли там до останнього. І вистояли.
Під час заходу 40 ударів Чорнобильського дзвону пролунали як спомин про всіх хто пішов, кого опалила ядерна весна 86-го року, як сорок років, прожитих після трагедії.
У почесній варті біля Чорнобильського дзвону були:
Пушкарук Тетяна Володимирівна - вдова учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС Геннадія Григоровича Пушкарука, який з 12 по 30 червня 1986 року забезпечував цілодобове надання медичної допомоги у зоні ліквідації аварії. У 1996 році, у віці 43 років, серце Геннадія Григоровича зупинилося.
Войцехівський Петро Іванович — почесний громадянин Білої Церкви, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС 1-ї категорії.
У період з 6 до 8 травня 1986 року Петро Іванович у складі спеціальної групи пожежних-добровольців протягом 32 годин без сну та відпочинку здійснював відкачування радіоактивної води з під 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС.
За героїзм і самовідданість нагороджений орденом «Червоної зірки», орденом «За мужність» ІІІ ступеня, медаллю «За бездоганну службу» ІІІ ступеня, а також нагрудним знаком «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС».
Березуцький Валерій Павлович — учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії.
Водій «Білоцерківського автобусного парку» (АТП 13206), який починаючи з 23:00 27 квітня та протягом усієї доби 28 квітня 1986 року, здійснював евакуацію мешканців міста Прип’ять. З 3 до 5 травня 1986 року виконував щоденні рейси до Чорнобиля, а надалі, до кінця лютого 1987 року забезпечував безперебійне перевезення вахтових змін безпосередньо на ЧАЕС, виконував надскладні завдання з логістики та порятунку, забезпечуючи ліквідаторів життєво необхідними ресурсами.
До Чорнобильського дзвону був запрошений і командир відділення 1-ї державної пожежно-рятувальної частини, майстер-сержант служби цивільного захисту Олександр Федоренко.
Біля «Чорнобильського дзвону» на стендах розміщено майже 1 200 прізвищ білоцерківців – ліквідаторів аварії на ЧАЕС, які пішли у вічність.
Пам'ять загиблих, померлих і ненароджених жертв чорнобильського лиха вшанували хвилиною мовчання.
Панахиду за жертвами Чорнобильської катастрофи провів священник Православної Церкви України отець Іван Кречківський.
На знак шани і невмирущої пам’яті учасники заходу поклади квіти до пам’ятного знаку.
Цього ж дня під час заходу відбулася висадка сакур за участі ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС разом з секретарем Білоцерківської міської ради Володимиром Вовкотрубом.
Саме дерево в українській культурі є символом, який об'єднує покоління, нагадуючи про те, що майбутнє будується на міцному фундаменті минулого. Саджаючи дерево, людина вкладає зусилля в майбутнє, створюючи спадщину для нащадків. Це знак турботи про довкілля, що забезпечує життя наступних поколінь.