Національний день молитви у Білій Церкві: пам’ятаємо, молимося, боремося
24 лютого у Білій Церкві відбулися заходи з нагоди 4-ї річниці повномасштабного вторгнення рф в Україну та Національного дня молитви, який був встановлений Постановою Верховної Ради України - з метою духовного єднання українського народу, вшанування пам’яті загиблих у війні та молитви за перемогу і справедливий мир.
Цього дня вся Україна молиться за тріумф життя над темрявою. За те, що за чотири роки великої війни ми не втратили людяності, не розчарувалися і не зупинилися.
Рівно 4 роки тому, 24 лютого 2022 року, о 3 год. 40 хв. російська танкова колона ввійшла на територію Луганської області. Близько 5-ої год. росія запустила крилаті та балістичні ракети по Києву, Харкову, Івано-Франківську, Луцьку, Дніпру, Василькову, Білій Церкві. Так військові дії, що велися з 2014 року на сході нашої країни, переросли у повномасштабне вторгнення російських військ в Україну.
За цей 1461 день ми перетворили свій страх на лють, а лють — на незламну, тиху впевненість у своїй правді. Ми вивчили ціну кожного вдиху. Ми зрозуміли, що воля — це не подарунок, а щоденна робота мільйонів рук: тих, що тримають зброю, тих, що плетуть сітки, тих, що лікують, навчають і просто не здаються.
На заході, який відбувся цього дня біля Спасо-Преображенського собору, не було випадкових людей. Серед учасників акції «Пам’ять. Надія. Свобода» були люди, гартовані вогнем і загартовані чеканням - ветерани війни, родини загиблих, полонених, зниклих безвісти у російсько-українській війні. Вони зібралися, аби вшанувати шлях, який пройшли, подякувати тим, хто тримає фронт у цю саму хвилину, згадати тих, хто залишився в строю навічно.
На початку акції присутні виконали Гімн України та хвилиною мовчання вшанували пам’ять усіх Героїв, чиї імена стали нашими оберегами, цивільних, чиї життя забрала ненависть ворога, всіх, хто став частиною української землі, щоб ми могли продовжувати стояти на ній, жити, навчатися, мріяти, любити.
Під час заходу до присутніх звернувся ветеран війни, розвідник 11 окремої роти спеціального призначення, за плечима якого – війна, поранення, полон – Юрій Манжуло. Він побажав, аби всі військові, які зараз захищають Україну, повернулися живими та цілими:
«З війни ніхто не повертається таким, як пішов. Повертаються заново перенароджені люди. Так і держава наша пішла на війну і зараз народжується, як дитина, - в крові і стражданні... І тим, хто повернувся з війни, передусім потрібна любов і вдячність…».
Дружина загиблого Івана Смогоржевського – одна із засновниць ГО «Небесні янголи» Тетяна Смогоржевська під час заходу зазначила, що для багатьох із нас війна розпочалася не 4 роки тому: «12 років хтось чекає, 12 років хтось молиться, 12 років хтось ходить до своїх дітей, батьків, чоловіків, дружин на Алею Слави. Ми всі маємо бути з вами об’єднані, тому що крім нас ніхто не буде пам’ятати, вірити, чекати. Ми дякуємо за підтримку всіх, хто стоїть поруч з нами. Ми дякуємо нашим найкращим Захисникам і Захисницям, Збройним Силам України за сьогодення, за те що захищають наші кордони, за те що стоять на передових позиціях. Хто в тилу робить все можливе для того, щоб ми жили життя тут і зараз. За те, щоб наші діти мали це життя і мали цю можливість. Дякуємо волонтерам, енергетикам, комунальникам - усім, хто робить наше життя можливим. Дякуємо нашим полеглим Захисникам і Захисницям, родинам зниклих без вісти, родинам полонених. Ми завжди всі маємо бути поряд і завжди вірити, що наша Україна була, є і буде».
До присутніх також звернулися голова ініціативної групи рідних захисників Азовсталі - Леся Крижешевська та мама військовополоненого захисника Азовсталі - Ніна Глазкова, які закликали усіх присутніх бути голосом та долучатися до підтримки військовополонених, котрі зазнають нелюдських страждань у російських катівнях.
Леся Крижешевська наголосила, що українські сини, доньки, чоловіки майже з перших днів ворожого вторгнення опинилися у повному ворожому оточенні: «Незважаючи ні на що, вони героїчно боронили місто Марії та завод «Азовсталь» 86 днів. За цей час увесь світ визнав їхню незламність. Світ говорив про почесний полон, який для багатьох із них триває 45 місяців, сповнених темряви, болю, страждань і боротьби їхні родин. Вони вистояли заради кожного з нас, заради України. І ми закликаємо всіх не мовчати, не забувати про них і пам’ятати про них не лише в дні річниці, а кожного дня, кожної миті…».
Мама військовополоненого захисника Азовсталі - Ніна Глазкова зауважила, що 45 місяців - це не просто цифра, а страждання, яких зазнають наші військовополонені на території катівень: «Вони не мають там голосу, а ми тут маємо бути їхнім голосом, ми маємо захистити їх. Ми просимо всю спільноту, міжнародні інституції звернути увагу на наших полонених! Ми хочемо, щоб кожна родина дочекалася додому свого сина, брата, батька. Щоб родини раділи тому, що війна закінчилася, і вони можуть обійняти своїх рідних після довгих років чекання».
Дружина зниклого безвісти захисника 72 окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців, членкиня ГО «Жіноча опора» Яніна Росавіцька у своєму виступі розповіла, що довелося пережити родинам зниклих безвісти і що доводиться переживати по цей день:
«Хоч і минуло 4 роки повномасштабного вторгнення та 12 років агресії рф проти України, але ми ніколи не забудемо ранок 24 лютого 2022 року. Світ давав нам лічені дні, але ми відповіли уроком мужності - наші рідні стали на захист держави. Потім - статус «зниклий безвісти». Тепер для нас, родин «зниклих безвісти за особливих обставин» годинник зупинився в той момент, коли ми востаннє почули «Все добре» або побачили синю галочку в месенджері. «Зниклий безвісти» - це не просто юридичний термін, це біль, який неможливо описати словами, який живе в серці. Коли ти постійно шукаєш якусь надію, якусь зачіпку. Коли не знаєш, що робити з собою, бо немає жодних новин. Коли на кожному кроці ти намагаєшся триматися, але немає твердої землі під ногами. Це нескінченні перегляди ворожих пабліків у пошуках знайомого обличчя та віра, яка сильніша за будь-які звіти. 4 роки… Але ми не здалися, ми боремося за кожного зниклого безвісти на полі бою - за свою сім’ю та Батьківщину…»
Доповненням до виступів стали вірші, з якими до присутніх звернулися представники молодого покоління. Поезію «Хай буде мир» зачитала Анастасія Поліщук, а Іванна Румянцева продекламувала вірш «Молись, Україно».
Під час заходу учасники акції розмістили на стенді символи - обереги, підкріплені спільною молитвою та вірою в краще майбутнє. Це білі птахи, серця з дзвіночками та янголи.
Білий птах символізує віру в порятунок, надію на визволення, це священний вісник добрих новин, миру, щастя, свободи та гармонії, любові та благополуччя, уособлення воїна, який прагне повернутися додому, або звістку, що має прилетіти до рідних.
Серце з дзвіночком символізує голос і серце полоненого, який перебуває у ворожому полоні і зазнає катувань. Це знак того, що він живий, що його душа б’ється, попри біль і темряву. Дзвіночок - це крик про допомогу, який ми повинні почути. Це нагадування всім нам не мовчати, говорити, діяти та боротися за кожного, хто не може сказати сам за себе.
Янгол – символ воїнів, які віддали життя за найдорожче: за волю, незалежність, за мирне життя, за світле майбутнє наших дітей. Вони пішли на небо нескореними і стали янголами-охоронцями своїх родин, свого народу, своєї Батьківщини.
Цього ж дня у Спасо-Преображенському соборі відбулася спільна молитва за мир і спокій у нашій Україні, яку проведи представники різних релігійних конфесій нашої громади.
Також відбулося покладання квітів на Алею Слави полеглих Героїв в російсько-українській війні на Сухоярському кладовищі - від Білоцерківської міської ради та всіх учасників заходу. Почесне право покласти квіти надали представникам КЗ БМР «Ветеранський простір».
Тож нехай якнайшвидше настане ранок, коли першою новиною буде не зведення з фронту, а слово «Перемога». Настане тиша, яка не лякатиме, а обійматиме. Нехай спільна молитва стане світлом, що веде Україну до Перемоги, повернення кожного додому та справедливого миру.