ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ В УКРАЇНІ
Історія української конституції у часовому просторі налічує декілька століть. Біля її джерел лежать такі відомі науковому світові пам’ятки вітчизняної правової культури, як «Руська Правда», «Литовські статути», акти періоду козацької держави Богдана Хмельницького (зокрема «Березневі статті») тощо. Будучи органічною складовою історії національного державотворення, історія українських конституцій (політико-правові умови підготовки проектів конституцій, їхнє затвердження, дія та ін.) певною мірою увібрала в себе весь трагізм багатовікової боротьби українського народу за свою національну державність.
Безпосереднім початком історії українських конституцій вважають 5 квітня 1710 р., коли в м. Бендерах (теперішня територія республіки Молдова) було затверджено «ПРАВОВИЙ УКЛАД ТА КОНСТИТУЦІЯ ВІДНОСНО ПРАВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО, укладені ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорізького і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом запорізьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня п’ятого в Бендерах» (більше відомі сьогодні як «Конституція Пилипа Орлика»). Даний документ передбачав створення незалежної української держави в межах етнографічної національної території (державні кордони України описували територію, визнану як територію української козацької держави Зборівською угодою 1649 рік), держави, в якій державну владу (певною мірою) мали б будувати за принципом її поділу на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (гетьман та його уряд) і судову (Генеральний Суд), держави, яка визнає право міст на самоврядування та державу, певною мірою також і соціальну, оскільки були окремі приписи щодо соціального захисту малоімущих.
В підготовці проекту Конституції 1710 р., окрім безпосередньо гетьмана Пилипа Орлика, брали також участь А.Войрановський , Г.Герцик, К.Гордієнко, Л.Горленко та інші відомі представники як військових, так і духовних і світських кіл тогочасного українського суспільства. Ця Конституція після свого прийняття діяла декілька років на Правобережній Україні (до 1714 року).
Історія українських конституцій середини та другої половини ХІХ ст., представлена двома конституційними проектами: «Начерком Конституції Республіки» Григорія Андрузького (1848-1850 рр.,) та фундаментальною роботою Михайла Драгоманова «Вольный Союз – Вільна Спілка (1884 р.,)». Г.Андрузький – активний член Кирило Мефодіївського братства, студент юридичного факультету Київського університету – бачив майбутнє України як суверенного державного утворення – складової конфедерації слов’янських народів. Визначний учений М.Драгоманов пропонував реорганізувати царську Росію у федеративну республіку, в якій громадянам були б забезпечені широкі особисті та політичні права, реально створено інститут народовладдя, враховуючи як систему вищих представницьких органів, так і органів регіонального та місцевого самоврядування.
На початку ХХ ст., українську конституційно-правову думку яскраво представлено проектами Конституції Миколи Міхновського («Основний Закон самостійної України – Спілки народу українського», 1905 р.) та Михайла Грушевського («Конституційне питання і українство в Росії», 1905 р.), які в багатьох положеннях продовжили конституційно-правові традиції, закладені М.Драгомановим. Водночас проект М.Міхновського передбачав майбутнє України власне лише як держави самостійної, з республіканською формою правління, з оригінальною системою територіального устрою, з інститутом Президента України як керівника держави і голови виконавчої влади.
Яскравою сторінкою історії українських конституцій є період УНР – ЗУНР (1917-1923 рр.), котрий представлений як низкою конституційних актів (чотири Універсали Української центральної Ради, Конституція УНР, закони УНР про державні символи, громадянство, національно - персональну автономію і та ін., Тимчасовий основний закон ЗУНР, її законодавство, Акт Злуки від 18 січня 1919 р., конституційні акти української держави гетьмана Павла Скоропадського), так і низкою конституційних проектів (зокрема «Проект Конституції У.Н.Р.» професора Київського університету Отто Ейхельмана (1920 р.), проект Конституції У.Н.Р. д-ра Степана Барана (1920 р.), проект «Конституції У.Н.Р. Правительственної комісії» (1920 р.), два проекти Конституції ЗУНР професора Львівського університету Станіслава Дністровського – «Устрій Галицької Держави» (1918 р.) та «Конституції Західно - Української Народної Республіки» (1920 р.) тощо. Дані документи (у переважній більшості своїй) передбачали відновлення незалежної демократичної української держави з республіканською формою правління, держави, в якій визнано й гарантовано права особи і громадянина, права національних меншин, інститут місцевого самоврядування, а державна влада будується за принципом її поділу на окремі гілки.
Невід’ємною складовою історії українських конституцій є акти конституційного характеру Карпатської України (зокрема Тимчасова Конституція Карпатської України 1939 р.) та документи Української Головної Визвольної Ради (УГВР) 1940-1950 рр., (зокрема Тимчасовий устрій УГВР 1944р.). Певний слід в історії української конституції залишили також Конституція Української РСР 1919 (її редакція від 1925 р.), 1929, 1937 та 1978 років.
20 рокiв тому, з 27 на 28 червня, безперервно впродовж майже 24 годин Народнi Депутати України працювали над остаточною редакцією проекту Конституції нашої Держави.
Пiсля гарячих дебатiв i узгоджень 28 червня 1996 року о 9 годинi 18 хвилин, тобто на п’ятому роцi iснування сучасної Держави Україна, 315 Народних обранців проголосували за нині діючий основний закон нашої країни.
Конституція набула чинності в день її прийняття.
Віднині цей день, тобто день прийняття Конституції, став державним святом України. До речі, День Конституції України – єдине державне свято, закріплене в самому Основному законі країни.
Ця подія на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання стала найважливішою у становленні нашої держави після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року та її повної підтримки Українським народом 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі.
Вона стала виявленням суверенної волі народу, яка спирається на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім українським народом права на самовизначення, з метою дбати про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклування про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнення розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлення відповідальності перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями.
Прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність, стало важливим кроком у забезпеченні прав людини та громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.
Чинна Конституція України складається з 15 розділів. 161 стаття зібрана у 14 розділів, а 15-й розділ містить 16 перехідних положень. Тексту Конституції передує Преамбула.
Ключове положення Основного Закону викладено у статті 5: «Україна є республікою. НОСІЄМ СУВЕРЕНІТЕТУ І ЄДИНИМ ДЖЕРЕЛОМ ВЛАДИ В УКРАЇНІ Є НАРОД. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу».
Виключне значення цього наріжного каміння сучасної української держави, яка спирається на багатовікову традицію вітчизняного конституціоналізму і національно-визвольну боротьбу, підтверджують головні факти виявлення народовладдя у її 25-річній історії.
Саме український народ зупинив у 2004 році під час Помаранчевої революції масові фальсифікації, що вплинули на результат президентських виборів. У 2013—2014 рр. вже під час Революції гідності він підтвердив свою щиру відданість ідеалам демократії, свободи та справедливості, твердо зупинив спробу узурпації влади.
З лютого 2014 року український народ, його кращі сини і доньки зупинили російського агресора, створивши для вітчизняних політиків умови організації оборони і зміцнення й демократичної всебічної модернізації нашої держави.
Свобода, право мати власну державу і бути господарем у своїй країні, як записано в Основному Законі, коштувало і коштує великих жертв: українські патріоти всіх цих років, в тому числі й Небесна сотня, Захисники України, що віддали своє життя за суверенітет і територіальну цілісність нашої держави від російської агресії.
Український народ наочно показує незламну волю реалізувати мету Конституції, записану у статті 1: Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Нехтування найважливішими соціально-правовими нормами життя українців, які зазначені в Конституції, призвело до вкорінення корупції та непрофесіоналізму в органах державної влади. Почесне лідерство тут можна віддати судам. Дослідження показують, що лише 0,8% українців повністю довіряють суду – це найнижчий показник довіри серед державних інституцій. Корупція, вплив олігархів та політиків, ухвалення замовних рішень і кругова порука – це все, на переконання суспільства, є реаліями українського судочинства.
Внесення змін до Конституції та ухвалення нової редакції Закону «Про судоустрій та статус суддів» дає шанс на проведення довгоочікуваної судової реформи. Дуже важливо, що буде створений новий Верховний суд - із новою структурою і новим складом. Судді до нього будуть набрані за конкурсом, в якому зможуть взяти участь і судді, і адвокати, і науковці у галузі права.
Президент України добровільно погодився позбутися цілої низки своїх повноважень по судах, одразу чи протягом перехідного періоду. В результаті, і чинний Президент, і наступні, хто прийдуть на цю посаду, матимуть винятково церемоніальну роль на етапі призначення судді. Це відповідає сталим європейським практикам та рекомендаціям міжнародних інституцій.
2 червня 2016 року Верховна Рада України остаточно затвердила закон, яким змінюються норми Конституції України щодо правосуддя. За даними, оприлюдненими на сайті парламенту, за цей закон проголосували 335 народних депутатів. Для остаточного затвердження конституційних змін необхідними були 300 голосів.